вспомнить свои имена (Ксения Чикунова)
вспомнить свои имена (Ксения Чикунова)
Фото Александры Шевченко
Ксения Чикунова

Ксения Чикунова

Филологиня, журналистка, поэтесса, переводчица. Родилась в 1998 году в Киеве. Студентка Школы журналистики и медиакоммуникаций Украинского католического университета. Участница Международного литературного фестиваля в рамках Форума издателей (Львов), фестиваля «Остров Европа» (Винница), Всеукраинского инклюзивного проекта «Почути». Стихи и переводы публиковались на порталах Litcentr, Kyiv Daily, в альманахе «Артикуляция» и др. Живет во Львове.

вспомнить свои имена (Ксения Чикунова)

Артикуляция, № 12, 2020

воскресенье

На месте вчерашнего самоубийства
наутро вырос дом.
Город научился возрождать свои
конечности,
словно ящерица, которой дети каждую ночь
отрывают хвост.

Белый месяц прячется в щели
между тобой и кладбищем.
На кухне тихо,
хотя уже никто не спит.

Рабочие оставляли свои обеды
на путях — но теплый пирог ещё
помнит прикосновение женских рук.

Белый дым распускает волосы над рынком.
Продавец овощей по привычке
заплетает ему косу, как делал это своей дочери.

На ужин сегодня никто не придет.
Остывшее тело девочки прячут

на потом.

 
* * *

Яков пел чтобы не плакать
спрятав под себя босые ноги

нашёптывал рождественскую колядку
пока пуля не подхватила
последнюю

холодную
сморщенную
пульсирующую ягоду

со старческих покусанных губ

его голос идёт перед ним в похоронной процессии
склонённые головы ангелов светят миллионом звёзд

теперь ты знаешь что голос твой
предатель

теперь ты знаешь что голос твой
сообщник

иногда: бьёт в спину
редко: держит в руки
никогда: не смотрит в глаза

кричи и пой
пой и кричи
но главное:

не бойся

 
* * *

там, где кончается наш маленький садик
и начинается буйство сочной безудержной зелени,

хата деда Мирона

он всегда повторял, светлячки —
души тех, кого уже нет

старик, каждый вечер он садился на траву под вишней
и говорил с ними, называя каждого по имени

кивал, приветствуя, и бормотал под нос,
рассказывая последние новости

а мы с Лидкой, навострив уши,
подсматривали из-за забора, как заворожённые,

вслушивались,

представляли молодого деда Мирона
на велосипеде

улыбающийся и раскрасневшийся
он салютует

любимой Ганне,
братьям Бранюкам,
сестре Илоне,
однокласснику Юрке
да даже псу, что лениво зевает в ответ

на подоконник тихо опускается маленькая звезда
старый Мирон, ты обнял свою Ганну?

 
точка отсчёта

снег бременем
ложился на плечи деревьев
прогибая их спины
ломая чёрные хребты

мы стояли по разные стороны реки
уже впитавшей в себя
последнюю осень

мы стояли не глядя друг на друга
прислушивались
и тщетно пытались
сосчитать
переломы несчастных одиноких
деревьев

но вместо этого
слышали лишь отзвуки того
что ломалось у нас
внутри

 
* * *

ты стоишь около моей кровати
сколько себя помню

вытесанный
из евиного ребра

ни коснуться
ни запомнить

от точки до точки
красным карандашом
ребёнок рисует смерть
которую ещё не успел увидеть

и так каждый вечер
каждую новую ночь

на стене образ девы пречистой
вытирает с лика слезу

 
* * *

хотела сына а родила пустой свёрток

такой что и выкинуть не жалко

женщина которая ест свою молодость
день за днём

она заходит в комнату
а выходит за мужчину

когда её учили ходить —
сразу же сказали куда

женщина
не ешь и не пей
ты для этого всё ещё слишком красива

 
море

наши бледные тени

вышли из воды раньше нас
они не стали ждать
пока мы там себе

накупаемся

оставив нас в одиночестве
они бросились собирать вещи и слова
которые мы растеряли раздеваясь второпях

в тот день мы были пожилыми
и беспризорными

в тот день мы научились
говорить и
наконец

вспомнили свои имена

 
Оригиналы:

неділя

На місці вчорашнього самогубства
вранці виріс будинок.
Місто навчилося відроджувати свої
кінцівки,
ніби ящірка, якій діти щоночі
відривають хвіст.

Білий місяць ховається у шпарині
між тобою і цвинтарем.
На кухні тихо,
хоч ніхто вже не спить.

Робітники полишали свої обіди
просто на колії, але теплий пиріг ще
пам’ятає доторк жіночих рук.

Білий дим розпускає волосся над ринком.
Продавець овочів за звичкою
заплітає йому косу, як робив це своїй дочці.

На вечерю сьогодні ніхто не прийде.
Вистигле тіло дівчинки ховають

на потім.

 
* * *

Яків співав щоб не плакати
босі ноги сховавши під себе

пошепки бурмотів різдвяну колядку
аж доки куля не підхопила
останню

холодну
зморщену
пульсуючу ягоду

зі старечих покусаних губ

його голос йде перед ним поховальною процесією
схилені голови янголів світять мільйоном зірок

тепер ти знаєш що голос твій
зрадник

тепер ти знаєш що голос твій
спільник

інколи: б’є у спину
рідше: тримає за руки
ніколи: дивиться в очі

кричи та співай
співай та кричи
але головне:

не бійся

 
* * *

там, де закінчується наш маленький садок
і починається буяння соковитої нестримної зелені

хата діда Мирона

він завжди повторював, світлячки –
це душі тих, хто вже відійшов

старий щовечора сідав на траві під вишнею
та розмовляв із ними, називаючи кожного на ім’я

кивав, вітаючись, та бурмотів собі під ніс,
оповідаючи подробиці останніх новин

а ми з Лідкою, нашорошивши вуха, завжди
визирали з-за паркана, ніби заворожені

вслухаючись

уявляли собі молодого діда Мирона,
що їде на велосипеді –

усміхнений та розпашілий,
салютує

коханій Ганці,
братам Бранюкам,
сестрі Ілоні,
однокласникові Юрку
ба навіть псові, що ліниво позіхає у відповідь

на підвіконня тихо опускається маленька зоря
старий Мироне, ти обійняв свою Ганцю?

 
точка відліку

сніг тягарем
лягав на плечі дерев
прогинаючи їхні спини
ламаючи чорні хребти

ми стояли по різні сторони ріки
тої що вже ввібрала у себе
останню осінь

ми стояли не дивлячись один на одного
прислухались
та намарно намагались
полічити
усі ті переломи злощасних самотніх
дерев

але натомість
чули лиш відлуння того
що ламалось у нас
всередині

 
* * *

ти стоїш біля мого ліжка
відколи себе пам’ятаю

витесаний
з євиного ребра

ні торкнутися
ні запам’ятати

від крапки до крапки
червоним олівцем
дитина малює смерть
яку ще не встигла побачити

і так щовечора
кожної нóвої ночі

на стіні образ діви пречистої
витирає з обличчя сльозу

 
* * *

хотіла сина, а замість нього народила порожній згорток

такий що і викинути було не шкода

жінка, що їсть свою молодість
день за днем

вона заходить в кімнату
а виходить за чоловіка

коли її вчили ходити
одразу ж сказали куди

жінко
не їж і не пий
ти для цього ще надто красива

 
море

наші бліді тіні

вийшли з води раніше за нас
вони не стали чекати
доки ми там собі

накупаємось

залишивши нас наодинці
вони побігли збирати речі й слова
які ми погубили роздягаючись похапцем

в той день ми були літніми та
безпритульними

в той день ми навчились
говорити і
нарешті

пригадали свої імена


Ссылка на тексты: http://articulationproject.net/8257

Share on facebook
Share on twitter
Share on pinterest
Share on vk
Share on odnoklassniki
Share on telegram

Еще записи по теме